Готуючи цю передмову, я пригадую поїздку наприкінці листопада 2025 року в Дружківку на Донеччині, коли я супроводжував евакуацію родини з трьома дітьми у більш безпечне місце, яку проводила місцева партнерська організація. Колись жвава громада, де мешкали десятки тисяч містян, перетворилася на місто-примару. Вулиця за вулицею — повні руйнування. Знищені вщент будинки та цивільна інфраструктура, у багатьох випадках від домівок залишилось лише кілька стін, вибиті вікна та зруйновані дахи.
Після чотирьох років повномасштабного вторгнення Збройних сил Російської Федерації варто не романтизувати стійкість людей. Українці проявили неймовірну мужність, але не можна очікувати, що вони мають терпіти нестерпне без постійної підтримки відповідно до гуманітарних принципів. Для мешканців Дружківки, як і багатьох інших прифронтових громад, щоденне життя пов’язано з насильством унаслідок бойових дій та намаганням вижити. Через тривалу комендантську годину вони можуть виходити на вулицю лише кілька годин на добу, враховуючи час обстрілів та зростання загрози атак дронів. Перед ними складний вибір — виїхати у безпеку, залишивши свої домівки та життя, або залишатися під постійними обстрілами.
Війна триває, і гуманітарні потреби в Україні скоріше поглиблюються, ніж зменшуються. Змінюється характер ведення війни: через атаки дронів та далекобійні удари зростають ризики для мирних мешканців і гуманітарних працівників, а постійні пошкодження спричиняють перебої електро-, водопостачання та інших основних послуг. Війна спустошує прифронтові села та міста, прикордонні громади на півночі живуть в умовах постійної загрози, а мешканці на окупованих територіях стикаються зі значними порушеннями їхніх основних прав.
2025 рік став нищівним для гуманітарних працівників в Україні: загинули 8 співробітників, з них 4 — під час виконання службових обов’язків; ще 47 зазнали поранень унаслідок обстрілів, які також пошкодили евакуаційні автівки, склади та вантажівки з гуманітарною допомогою. І немає ознак того, що 2026 рік буде безпечнішим.
За своїм характером це криза у сфері захисту. Літні люди, яким важко пересуватися, люди з інвалідністю, батьки, які самі виховують дітей, вразливі діти й підлітки, люди з хронічними захворюваннями та вимушені переселенці належать до тих, хто першими стає найбільш вразливим до потрясінь і відновлюється в останню чергу. За кожними такими цифрами — люди та родини, такі, як сім’я з Дружківки, які зважують все, щоб прийняти важке рішення залишитися або покинути все і виїхати у невідоме.
Відлуння впливу війни залишатиметься ще тривалий час після того, як завершиться надзвичайна ситуація та етап гуманітарної допомоги. Це наслідки для психічного здоров’я дорослих і дітей, колишніх військовослужбовців та їхніх родин. Це втрата або пошкодження домівок. Навантаження на системи охорони здоров’я та освіти. Це напруга та вплив на соціальну єдність, які визначатимуть долю українського суспільства у майбутні роки.
З огляду на обсяг потреб і реальність зменшення гуманітарних ресурсів ми маємо робити зважений та складний вибір щодо пріоритетів гуманітарної підтримки тих, хто цього найбільше потребує. Очевидно, що чим довше триває ця війна, тим більше деякі потреби мають забезпечувати державні послуги у сфері розвитку за підтримки партнерів у цьому напряму. Найбільшим прикладом цього, мабуть, є ситуація з понад 3,7 мільйона внутрішньо переміщених осіб. З наближенням п’ятого року повномасштабної війни найбільш вразливі з них потребують сталих рішень, у тому числі щодо забезпечення житлом та роботою. Іншим прикладом є люди, які пережили пов’язане з конфліктом сексуальне насильство. Крім притягнення винних у таких злочинах до відповідальності, постраждалим необхідні довгострокові сталі послуги, зокрема підтримка у сфері психічного здоров’я.
У Плані 2026 року запроваджено тематичний підхід, структурований навколо чотирьох стратегічних пріоритетів. Усі вони разом спрямовані на підтримку тих, чиєму життю і гідності загрожує найбільша небезпека: людей, які залишаються поблизу лінії фронту; людей, які щойно були змушені залишити свої домівки; постраждалих безпосередньо або опосередковано від обстрілів та вимушених переселенців та найбільш вразливих людей, які можуть залишитися без підтримки.
З 10,8 мільйона людей, які за оцінками, потребують підтримки, гуманітарні працівники планують надати допомогу 4,1 мільйона найбільш вразливих людей, які опинилися у найскладніших умовах. Не тому, що інші не мають значення, а з огляду на скінченність фінансування, гуманітарного доступу та операційних спроможностей. У першу чергу цей план спрямований на найбільш вразливих людей: родини поблизу лінії фронту; літніх людей і людей з інвалідністю, які вагаються, чи евакуйовуватися; дітей, які навчаються у підвалах та укриттях; лікарів, які рятують життя попри постійну загрозу нових обстрілів; вимушених переселенців, які, роки потому, все ще чекають на місце, яке зможуть назвати домом.
Попри все місцеві організації продовжують гуманітарну роботу, часто самі наражаючись на великі ризики. Їхня провідна роль та знання постраждалих громад є вкрай важливими для забезпечення результативного та все більше місцевого реагування. Пріоритетом Гуманітарної команди країни залишатиметься узгоджувати та запроваджувати практичні кроки для просування локалізації гуманітарного реагування. Втілюючи принципи Глобального гуманітарного перезавантаження в українських умовах, ми продовжимо забезпечувати, щоб підзвітність перед постраждалими людьми втілювалася у конкретні дії. Ми будемо забезпечувати, щоб у центрі всього, що ми робимо, були люди, зокрема завдяки запровадженню гарячих ліній, можливостей направлення скарг та інших механізмів.
Я закликаю всіх гуманітарних партнерів, партнерів у сфері розвитку та урядових партнерів працювати разом заради наших спільних цінностей і основних стратегічних пріоритетів, з повагою до особливої ролі гуманітарної діяльності відповідно до гуманітарних принципів і повагою до тих сфер, де провідну роль мають відігравати інші. Ми також просимо наших партнерів забезпечити гнучке прогнозоване фінансування, щоб уможливити швидке реагування на нові потрясіння, водночас забезпечуючи необхідні послуги тим, хто поки що не може забезпечити себе сам. Лише разом ми можемо надати своєчасну допомогу найбільш вразливим людям, у тому числі таким, як та родина, яку я зустрів у Дружківці.
Як нам сказала вимушена переселенка з Донеччини, яку ми зустріли в її новій громаді на Харківщині, "я хочу мати змогу залишитися тут і жити нормальне мирне життя, без страху, що треба буде знову все залишати". Її слова ще раз нагадують нам, чому ми виконуємо цю роботу і чому продовжуємо працювати. Разом з нею та багатьма іншими, ми чекаємо на той день, коли замовкне зброя, і ми зможемо спрямувати всі зусилля на підтримку відновлення і відбудови країни, забезпечуючи справедливість і гідність людей.
Матіас Шмале
Гуманітарний координатор в Україні